Ти і ще двоє потенційних донорів органів, справжні вінницькі євробляхери, збираєте предмети, які, ймовірно, були сперті у мертвих, щоб продати їх загадковому комп'ютерному богу. Це як працювати на Укрпошті, але замість ссаних пенсій, ти тягаєш якийсь мотлох, а замість баби Зіни з її торбами — телепортуючий монстр, що нагадує твою матір, яка щойно дізналася про твої оцінки.
Фізика тут божественна. Можна скинути рояль на голову, а можна просто випустити його з рук і дивитися, як він летить у прірву, тягнучи за собою твої надії на краще життя та всі твої ілюзії про світ без болю. Поступово в тебе з'являється нездорова прив'язаність до предметів, які ти носиш, як у старого діда до його останньої цигарки. Ти їх оберігаєш, як свою цноту, бо знаєш, що їхня вартість — це твоя зарплата і твоє виживання. І ти готовий битися за них, як самотній пенсіонер за місце в маршрутці.
Але найцінніше — це не гроші, а твої друзі. Ті крики в голосовому чаті, коли хтось із вас впустив кришталеву вазу, а на звук прибіг монстр-таксист, що має вигляд колектора з мікрозаймів, — це чистий, безкомпромісний дзен. У цьому хаосі народжується справжнє товариство, бо ти точно знаєш, що коли ти впадеш, тебе ніхто не підніме. І добре, бо ти хоча б не побачиш їхніх облич, коли вони розгрібають твої кишені, поки ти ще теплий. А потім вони втечуть, залишивши твою відрубану голову біля екстракції, як нагадування про твою некомпетентність.
Дуже рекомендую, якщо ви любите біль, бачити, як ваші друзі страждають, і мрієте про апокаліпсис. Або якщо ви просто хочете відчути себе працівником АТБ, але з більшими ризиками для життя.
До речі, якщо довго стояти біля монстра, він починає нагадувати твого батька, який каже, що ти розчарування. А потім ти відлітаєш у стіну від його удару, і це навіть краще, ніж чути його нові моралі. Життєво!
